(This text is for demonstration purposes) The soldier with the green whiskers led them through the streets of the Emerald City until they reached the room where the Guardian of the Gates lived. This officer unlocked their spectacles to put them back in his great box, and then he politely opened the gate for our friends. "Which road leads to the Wicked Witch of the West?" asked Dorothy. "There is no road," answered the Guardian of the Gates. "No one ever wishes to go that way." "How, then, are we to find her?" inquired the girl. "That will be easy," replied the man, "for when she knows you are in the country of the Winkies she will find you, and make you all her slaves." "Perhaps not," said the Scarecrow, "for we mean to destroy her." "Oh, that is different," said the Guardian of the Gates. "No one has ever destroyed her before, so I naturally thought she would make slaves of you, as she has of the rest. But take care; for she is wicked and fierce, and may not allow you to destroy her. Keep to the West, where the sun sets, and you cannot fail to find her." They thanked him and bade him good-bye, and turned toward the West, walking over fields of soft grass dotted here and there with daisies and buttercups. Dorothy still wore the pretty silk dress she had put on in the palace, but now, to her surprise, she found it was no longer green, but pure white. The ribbon around Toto's neck had also lost its green color and was as white as Dorothy's dress. The Emerald City was soon left far behind. As they advanced the ground became rougher and hillier, for there were no farms nor houses in this country of the West, and the ground was untilled. In the afternoon the sun shone hot in their faces, for there were no trees to offer them shade; so that before night Dorothy and Toto and the Lion were tired, and lay down upon the grass and fell asleep, with the Woodman and the Scarecrow keeping watch. Now the Wicked Witch of the West had but one eye, yet that was as powerful as a telescope, and could see everywhere. So, as she sat in the door of her castle, she happened to look around and saw Dorothy lying asleep, with her friends all about her. They were a long distance off, but the Wicked Witch was angry to find them in her country; so she blew upon a silver whistle that hung around her neck. At once there came running to her from all directions a pack of great wolves. They had long legs and fierce eyes and sharp teeth. "Go to those people," said the Witch, "and tear them to pieces." "Are you not going to make them your slaves?" asked the leader of the wolves. "No," she answered, "one is of tin, and one of straw; one is a girl and another a Lion. None of them is fit to work, so you may tear them into small pieces." "Very well," said the wolf, and he dashed away at full speed, followed by the others. It was lucky the Scarecrow and the Woodman were wide awake and heard the wolves coming. "This is my fight," said the Woodman, "so get behind me and I will meet them as they come." He seized his axe, which he had made very sharp, and as the leader of the wolves came on the Tin Woodman swung his arm and chopped the wolf's head from its body, so that it immediately died. As soon as he could raise his axe another wolf came up, and he also fell under the sharp edge of the Tin Woodman's weapon. There were forty wolves, and forty times a wolf was killed, so that at last they all lay dead in a heap before the Woodman. Then he put down his axe and sat beside the Scarecrow, who said, "It was a good fight, friend." They waited until Dorothy awoke the next morning. The little girl was quite frightened when she saw the great pile of shaggy wolves, but the Tin Woodman told her all. She thanked him for saving them and sat down to breakfast, after which they started again upon their journey. Now this same morning the Wicked Witch came to the door of her castle and looked out with her one eye that could see far off. She saw all her wolves lying dead, and the strangers still traveling through her country. This made her angrier than before, and she blew her silver whistle twice. Straightway a great flock of wild crows came flying toward her, enough to darken the sky. And the Wicked Witch said to the King Crow, "Fly at once to the strangers; peck out their eyes and tear them to pieces." The wild crows flew in one great flock toward Dorothy and her companions. When the little girl saw them coming she was afraid. But the Scarecrow said, "This is my battle, so lie down beside me and you will not be harmed." So they all lay upon the ground except the Scarecrow, and he stood up and stretched out his arms. And when the crows saw him they were frightened, as these birds always are by scarecrows, and did not dare to come any nearer. But the King Crow said: "It is only a stuffed man. I will peck his eyes out." The King Crow flew at the Scarecrow, who caught it by the head and twisted its neck until it died. And then another crow flew at him, and the Scarecrow twisted its neck also. There were forty crows, and forty times the Scarecrow twisted a neck, until at last all were lying dead beside him. Then he called to his companions to rise, and again they went upon their journey. When the Wicked Witch looked out again and saw all her crows lying in a heap, she got into a terrible rage, and blew three times upon her silver whistle. Forthwith there was heard a great buzzing in the air, and a swarm of black bees came flying toward her. "Go to the strangers and sting them to death!" commanded the Witch, and the bees turned and flew rapidly until they came to where Dorothy and her friends were walking. But the Woodman had seen them coming, and the Scarecrow had decided what to do. "Take out my straw and scatter it over the little girl and the dog and the Lion," he said to the Woodman, "and the bees cannot sting them." This the Woodman did, and as Dorothy lay close beside the Lion and held Toto in her arms, the straw covered them entirely. The bees came and found no one but the Woodman to sting, so they flew at him and broke off all their stings against the tin, without hurting the Woodman at all. And as bees cannot live when their stings are broken that was the end of the black bees, and they lay scattered thick about the Woodman, like little heaps of fine coal. Then Dorothy and the Lion got up, and the girl helped the Tin Woodman put the straw back into the Scarecrow again, until he was as good as ever. So they started upon their journey once more. The Wicked Witch was so angry when she saw her black bees in little heaps like fine coal that she stamped her foot and tore her hair and gnashed her teeth. And then she called a dozen of her slaves, who were the Winkies, and gave them sharp spears, telling them to go to the strangers and destroy them. The Winkies were not a brave people, but they had to do as they were told. So they marched away until they came near to Dorothy. Then the Lion gave a great roar and sprang towards them, and the poor Winkies were so frightened that they ran back as fast as they could.
(Цей текст наведено для демонстрації) Солдат із зеленими вусами повів їх вулицями Смарагдового міста, поки вони не дійшли до кімнати, де жив Вартовий Брами. Цей офіцер відімкнув їм окуляри, щоб покласти їх назад у свою велику коробку, а потім чемно відчинив ворота для наших друзів. «Яка дорога веде до Злої Відьми Заходу?» запитала Дороті. «Дороги немає», — відповів Вартовий Брами. «Ніхто ніколи не хоче йти цим шляхом». — А як же нам її знайти? поцікавилася дівчина. «Це буде легко, — відповів чоловік, — бо коли вона дізнається, що ви в країні Вінкі, вона знайде вас і зробить усіх вас своїми рабами». — Можливо, ні, — сказав Опудало, — бо ми хочемо її знищити. «О, це зовсім інше», — сказав Охоронець Брами. «Ніхто ніколи не знищував її раніше, тому я, природно, думав, що вона зробить вас рабами, як і інших. Але бережіть себе, бо вона зла й люта, і може не дозволити вам знищити її. Дотримуйтесь Захід, де сонце сідає, і її не можна не знайти». Вони подякували йому, попрощалися й повернули на захід, йдучи полями з м’якою травою, де-не-де всіяними ромашками й лютиками. Дороті все ще носила гарну шовкову сукню, яку одягла в палаці, але тепер, на свій подив, виявила, що вона вже не зелена, а чисто біла. Стрічка на шиї Тото також втратила свій зелений колір і стала білою, як сукня Дороті. Незабаром Смарагдове місто залишилося далеко позаду. По мірі того, як вони просувалися, земля ставала грубішою та горбишою, бо в цій західній країні не було ні ферм, ні будинків, а земля була розорана. У другій половині дня сонце палило їм в обличчя, бо не було дерев, щоб затінити їх; так що до ночі Дороті, Тото і Лев втомилися, лягли на траву й заснули, а Лісоруб і Опудало пильнували. Тепер у Злої Відьми Заходу було лише одне око, але воно було потужним, як телескоп, і могло бачити всюди. Тож коли вона сиділа біля дверей свого замку, вона випадково озирнулася й побачила Дороті, що спала, а її друзі оточували її. Вони були далеко, але Зла Відьма розлютилася, знайшовши їх у своїй країні; тому вона дмухнула в срібний свисток, який висів у неї на шиї. Відразу до неї з усіх боків набігла зграя великих вовків. У них були довгі ноги, люті очі та гострі зуби. — Піди до тих людей, — сказала Відьма, — і розірви їх на шматки. — Ти не збираєшся зробити їх своїми рабами? — запитав ватажок вовків. «Ні, — відповіла вона, — один із олова, а інший із соломи; одна — дівчина, а інша — Лев. Жоден із них не придатний до роботи, тож ти можеш порвати їх на дрібні шматки». — Добре, — сказав вовк і кинувся геть на повній швидкості, а за ним і інші. Пощастило, що Опудало і Лісоруб прокинулися й почули, як наближаються вовки. «Це мій бій, — сказав Лісоруб, — тому відстань позаду мене, і я зустріну їх, коли вони прийдуть». Він схопив свою сокиру, яку зробив дуже гострою, і, коли ватажок вовків підійшов, Олов’яний Дроворуб замахнувся рукою й відрубав голову вовка з його тіла, так що той негайно помер. Щойно він зміг підняти сокиру, підійшов інший вовк, і він теж потрапив під гострий край зброї Жерстяного Дроворуба. Було сорок вовків, і сорок разів вовка вбивали, так що нарешті всі вони лежали мертві купою перед Лісорубом. Потім він відклав сокиру й сів біля Страшила, який сказав: «Це був хороший бій, друже». Вони чекали, поки Дороті не прокинеться наступного ранку. Маленька дівчинка дуже злякалася, коли побачила велику купу кудлатих вовків, але Жерстяний Дроворуб розповів їй усе. Вона подякувала йому за порятунок і сіла снідати, після чого вони знову вирушили в дорогу. Цього ж ранку Зла Відьма підійшла до дверей свого замку й визирнула звідти своїм одним оком, яке могло бачити далеко. Вона побачила, як усі її вовки лежать мертві, а чужинці все ще мандрують її країною. Це розлютило її ще більше, ніж раніше, і вона двічі засурмила в срібний свисток. Негайно назустріч їй налетіла велика зграя диких ворон, що затьмарило небо. І сказала Зла відьма королю-ворону: «Лети негайно до чужинців, виколюй їм очі й роздери їх на шматки». Дикі ворони полетіли однією великою зграєю на Дороті та її супутників. Коли маленька дівчинка побачила, що вони йдуть, вона злякалася. Але Опудало сказав: «Це моя битва, тож лягай біля мене, і тобі нічого не буде». Тож усі лягли на землю, крім Страшила, а він підвівся й простягнув руки. І коли ворони побачили його, вони злякалися, як ці птахи завжди лякали, і не наважилися підійти ближче. Але король Ворон сказав: «Це всього лише опудало. Я йому очі виклюю». Король-Ворона налетіла на Опудало, яке схопило його за голову і крутило йому шию, поки воно не померло. І тут на нього налетіла інша ворона, і Страшило теж скрутило їй шию. Було сорок ворон, і сорок разів Страшило крутило шию, поки нарешті всі не лежали мертві біля нього. Потім він закликав своїх товаришів встати, і вони знову вирушили в дорогу. Коли зла відьма знову визирнула й побачила, що всі її ворон лежать купою, вона впала в жахливий гнів і тричі дмухнула у свій срібний свисток. Відразу в повітрі почулося сильне дзижчання, і назустріч їй полетів рій чорних бджіл. — Іди до чужинців і зажаль їх до смерті! — наказала Відьма, і бджоли повернулися й швидко полетіли, поки не дійшли до місця, де гуляли Дороті та її друзі. Але Лісоруб побачив, як вони наближаються, і Опудало вирішив, що робити. «Візьміть мою солому і розсипте її над маленькою дівчинкою, собакою та Левом, — сказав він Лісорубові, — і бджоли не зможуть їх вжалити». Лісоруб так і зробив, і коли Дороті лежала поруч із Левом і тримала Тото на руках, солома вкривала їх повністю. Бджоли прилетіли й не знайшли, щоб вжалити нікого, крім Лісоруба, тож налетіли на нього й зламали всі свої жала об жерсть, анітрохи не поранивши Лісоруба. І оскільки бджоли не можуть жити, коли їхні жала розбиті, це був кінець чорним бджолам, і вони лежали розкиданими навколо Лісоруба, як маленькі купки дрібного вугілля. Тоді Дороті та Лев піднялися, і дівчина допомогла Олов’яному Дроворубу знову покласти соломинку в Опудало, доки він не став таким, як завжди. Тож вони знову вирушили в подорож. Зла відьма так розлютилася, коли побачила своїх чорних бджіл у маленьких купах, схожих на дрібне вугілля, що тупнула ногою, рвала на собі волосся та скреготіла зубами. А потім вона покликала дюжину своїх рабів, які були Вінкі, і дала їм гострі списи, наказавши йти до чужинців і знищити їх. Вінкі не були хоробрим народом, але вони мусили робити те, що їм казали. Тож вони пішли геть, поки не наблизилися до Дороті. Тоді Лев заревів і кинувся до них, а бідолашні Вінкі були настільки налякані, що відбігли назад, якомога швидше.
⛵ This service allows compatible applications to easily counteract small device movements within their user interface. 🏝️ This can improve screen readability and possibly alleviate motion sickness while on the go, e.g. while reading in a moving vehicle. 🛡️ The app needs your permission to know which window is visible on the screen. It does not read window contents. ℹ️ Find more info, implementation details and examples on: github.com/Sublimis/SteadyScreen
⛵ Ця послуга дозволяє сумісним програмам легко протидіяти невеликим рухам пристрою в інтерфейсі користувача. 🏝️ Це може покращити читабельність екрана та, можливо, полегшити заколисування під час руху, напр. під час читання в транспортному засобі, що рухається. 🛡️ Додатку потрібен ваш дозвіл, щоб знати, яке вікно видно на екрані. Він не читає вміст вікна. ℹ️ Знайдіть більше інформації, деталі реалізації та приклади на: github.com/Sublimis/SteadyScreen
None
user
The soldier with the green whiskers led them through the streets of the Emerald City until they reached the room where the Guardian of the Gates lived. This officer unlocked their spectacles to put them back in his great box, and then he politely opened the gate for our friends.
"Which road leads to the Wicked Witch of the West?" asked Dorothy.
"There is no road," answered the Guardian of the Gates. "No one ever wishes to go that way."
"How, then, are we to find her?" inquired the girl.
"That will be easy," replied the man, "for when she knows you are in the country of the Winkies she will find you, and make you all her slaves."
"Perhaps not," said the Scarecrow, "for we mean to destroy her."
"Oh, that is different," said the Guardian of the Gates. "No one has ever destroyed her before, so I naturally thought she would make slaves of you, as she has of the rest. But take care; for she is wicked and fierce, and may not allow you to destroy her. Keep to the West, where the sun sets, and you cannot fail to find her."
They thanked him and bade him good-bye, and turned toward the West, walking over fields of soft grass dotted here and there with daisies and buttercups. Dorothy still wore the pretty silk dress she had put on in the palace, but now, to her surprise, she found it was no longer green, but pure white. The ribbon around Toto's neck had also lost its green color and was as white as Dorothy's dress.
The Emerald City was soon left far behind. As they advanced the ground became rougher and hillier, for there were no farms nor houses in this country of the West, and the ground was untilled.
In the afternoon the sun shone hot in their faces, for there were no trees to offer them shade; so that before night Dorothy and Toto and the Lion were tired, and lay down upon the grass and fell asleep, with the Woodman and the Scarecrow keeping watch.
Now the Wicked Witch of the West had but one eye, yet that was as powerful as a telescope, and could see everywhere. So, as she sat in the door of her castle, she happened to look around and saw Dorothy lying asleep, with her friends all about her. They were a long distance off, but the Wicked Witch was angry to find them in her country; so she blew upon a silver whistle that hung around her neck.
At once there came running to her from all directions a pack of great wolves. They had long legs and fierce eyes and sharp teeth.
"Go to those people," said the Witch, "and tear them to pieces."
"Are you not going to make them your slaves?" asked the leader of the wolves.
"No," she answered, "one is of tin, and one of straw; one is a girl and another a Lion. None of them is fit to work, so you may tear them into small pieces."
"Very well," said the wolf, and he dashed away at full speed, followed by the others.
It was lucky the Scarecrow and the Woodman were wide awake and heard the wolves coming.
"This is my fight," said the Woodman, "so get behind me and I will meet them as they come."
He seized his axe, which he had made very sharp, and as the leader of the wolves came on the Tin Woodman swung his arm and chopped the wolf's head from its body, so that it immediately died. As soon as he could raise his axe another wolf came up, and he also fell under the sharp edge of the Tin Woodman's weapon. There were forty wolves, and forty times a wolf was killed, so that at last they all lay dead in a heap before the Woodman.
Then he put down his axe and sat beside the Scarecrow, who said, "It was a good fight, friend."
They waited until Dorothy awoke the next morning. The little girl was quite frightened when she saw the great pile of shaggy wolves, but the Tin Woodman told her all. She thanked him for saving them and sat down to breakfast, after which they started again upon their journey.
Now this same morning the Wicked Witch came to the door of her castle and looked out with her one eye that could see far off. She saw all her wolves lying dead, and the strangers still traveling through her country. This made her angrier than before, and she blew her silver whistle twice.
Straightway a great flock of wild crows came flying toward her, enough to darken the sky.
And the Wicked Witch said to the King Crow, "Fly at once to the strangers; peck out their eyes and tear them to pieces."
The wild crows flew in one great flock toward Dorothy and her companions. When the little girl saw them coming she was afraid.
But the Scarecrow said, "This is my battle, so lie down beside me and you will not be harmed."
So they all lay upon the ground except the Scarecrow, and he stood up and stretched out his arms. And when the crows saw him they were frightened, as these birds always are by scarecrows, and did not dare to come any nearer. But the King Crow said:
"It is only a stuffed man. I will peck his eyes out."
The King Crow flew at the Scarecrow, who caught it by the head and twisted its neck until it died. And then another crow flew at him, and the Scarecrow twisted its neck also. There were forty crows, and forty times the Scarecrow twisted a neck, until at last all were lying dead beside him. Then he called to his companions to rise, and again they went upon their journey.
When the Wicked Witch looked out again and saw all her crows lying in a heap, she got into a terrible rage, and blew three times upon her silver whistle.
Forthwith there was heard a great buzzing in the air, and a swarm of black bees came flying toward her.
"Go to the strangers and sting them to death!" commanded the Witch, and the bees turned and flew rapidly until they came to where Dorothy and her friends were walking. But the Woodman had seen them coming, and the Scarecrow had decided what to do.
"Take out my straw and scatter it over the little girl and the dog and the Lion," he said to the Woodman, "and the bees cannot sting them." This the Woodman did, and as Dorothy lay close beside the Lion and held Toto in her arms, the straw covered them entirely.
The bees came and found no one but the Woodman to sting, so they flew at him and broke off all their stings against the tin, without hurting the Woodman at all. And as bees cannot live when their stings are broken that was the end of the black bees, and they lay scattered thick about the Woodman, like little heaps of fine coal.
Then Dorothy and the Lion got up, and the girl helped the Tin Woodman put the straw back into the Scarecrow again, until he was as good as ever. So they started upon their journey once more.
The Wicked Witch was so angry when she saw her black bees in little heaps like fine coal that she stamped her foot and tore her hair and gnashed her teeth. And then she called a dozen of her slaves, who were the Winkies, and gave them sharp spears, telling them to go to the strangers and destroy them.
The Winkies were not a brave people, but they had to do as they were told. So they marched away until they came near to Dorothy. Then the Lion gave a great roar and sprang towards them, and the poor Winkies were so frightened that they ran back as fast as they could.
Солдат із зеленими вусами повів їх вулицями Смарагдового міста, поки вони не дійшли до кімнати, де жив Вартовий Брами. Цей офіцер відімкнув їм окуляри, щоб покласти їх назад у свою велику коробку, а потім чемно відчинив ворота для наших друзів.
«Яка дорога веде до Злої Відьми Заходу?» запитала Дороті.
«Дороги немає», — відповів Вартовий Брами. «Ніхто ніколи не хоче йти цим шляхом».
— А як же нам її знайти? поцікавилася дівчина.
«Це буде легко, — відповів чоловік, — бо коли вона дізнається, що ви в країні Вінкі, вона знайде вас і зробить усіх вас своїми рабами».
— Можливо, ні, — сказав Опудало, — бо ми хочемо її знищити.
«О, це зовсім інше», — сказав Охоронець Брами. «Ніхто ніколи не знищував її раніше, тому я, природно, думав, що вона зробить вас рабами, як і інших. Але бережіть себе, бо вона зла й люта, і може не дозволити вам знищити її. Дотримуйтесь Захід, де сонце сідає, і її не можна не знайти».
Вони подякували йому, попрощалися й повернули на захід, йдучи полями з м’якою травою, де-не-де всіяними ромашками й лютиками. Дороті все ще носила гарну шовкову сукню, яку одягла в палаці, але тепер, на свій подив, виявила, що вона вже не зелена, а чисто біла. Стрічка на шиї Тото також втратила свій зелений колір і стала білою, як сукня Дороті.
Незабаром Смарагдове місто залишилося далеко позаду. По мірі того, як вони просувалися, земля ставала грубішою та горбишою, бо в цій західній країні не було ні ферм, ні будинків, а земля була розорана.
У другій половині дня сонце палило їм в обличчя, бо не було дерев, щоб затінити їх; так що до ночі Дороті, Тото і Лев втомилися, лягли на траву й заснули, а Лісоруб і Опудало пильнували.
Тепер у Злої Відьми Заходу було лише одне око, але воно було потужним, як телескоп, і могло бачити всюди. Тож коли вона сиділа біля дверей свого замку, вона випадково озирнулася й побачила Дороті, що спала, а її друзі оточували її. Вони були далеко, але Зла Відьма розлютилася, знайшовши їх у своїй країні; тому вона дмухнула в срібний свисток, який висів у неї на шиї.
Відразу до неї з усіх боків набігла зграя великих вовків. У них були довгі ноги, люті очі та гострі зуби.
— Піди до тих людей, — сказала Відьма, — і розірви їх на шматки.
— Ти не збираєшся зробити їх своїми рабами? — запитав ватажок вовків.
«Ні, — відповіла вона, — один із олова, а інший із соломи; одна — дівчина, а інша — Лев. Жоден із них не придатний до роботи, тож ти можеш порвати їх на дрібні шматки».
— Добре, — сказав вовк і кинувся геть на повній швидкості, а за ним і інші.
Пощастило, що Опудало і Лісоруб прокинулися й почули, як наближаються вовки.
«Це мій бій, — сказав Лісоруб, — тому відстань позаду мене, і я зустріну їх, коли вони прийдуть».
Він схопив свою сокиру, яку зробив дуже гострою, і, коли ватажок вовків підійшов, Олов’яний Дроворуб замахнувся рукою й відрубав голову вовка з його тіла, так що той негайно помер. Щойно він зміг підняти сокиру, підійшов інший вовк, і він теж потрапив під гострий край зброї Жерстяного Дроворуба. Було сорок вовків, і сорок разів вовка вбивали, так що нарешті всі вони лежали мертві купою перед Лісорубом.
Потім він відклав сокиру й сів біля Страшила, який сказав: «Це був хороший бій, друже».
Вони чекали, поки Дороті не прокинеться наступного ранку. Маленька дівчинка дуже злякалася, коли побачила велику купу кудлатих вовків, але Жерстяний Дроворуб розповів їй усе. Вона подякувала йому за порятунок і сіла снідати, після чого вони знову вирушили в дорогу.
Цього ж ранку Зла Відьма підійшла до дверей свого замку й визирнула звідти своїм одним оком, яке могло бачити далеко. Вона побачила, як усі її вовки лежать мертві, а чужинці все ще мандрують її країною. Це розлютило її ще більше, ніж раніше, і вона двічі засурмила в срібний свисток.
Негайно назустріч їй налетіла велика зграя диких ворон, що затьмарило небо.
І сказала Зла відьма королю-ворону: «Лети негайно до чужинців, виколюй їм очі й роздери їх на шматки».
Дикі ворони полетіли однією великою зграєю на Дороті та її супутників. Коли маленька дівчинка побачила, що вони йдуть, вона злякалася.
Але Опудало сказав: «Це моя битва, тож лягай біля мене, і тобі нічого не буде».
Тож усі лягли на землю, крім Страшила, а він підвівся й простягнув руки. І коли ворони побачили його, вони злякалися, як ці птахи завжди лякали, і не наважилися підійти ближче. Але король Ворон сказав:
«Це всього лише опудало. Я йому очі виклюю».
Король-Ворона налетіла на Опудало, яке схопило його за голову і крутило йому шию, поки воно не померло. І тут на нього налетіла інша ворона, і Страшило теж скрутило їй шию. Було сорок ворон, і сорок разів Страшило крутило шию, поки нарешті всі не лежали мертві біля нього. Потім він закликав своїх товаришів встати, і вони знову вирушили в дорогу.
Коли зла відьма знову визирнула й побачила, що всі її ворон лежать купою, вона впала в жахливий гнів і тричі дмухнула у свій срібний свисток.
Відразу в повітрі почулося сильне дзижчання, і назустріч їй полетів рій чорних бджіл.
— Іди до чужинців і зажаль їх до смерті! — наказала Відьма, і бджоли повернулися й швидко полетіли, поки не дійшли до місця, де гуляли Дороті та її друзі. Але Лісоруб побачив, як вони наближаються, і Опудало вирішив, що робити.
«Візьміть мою солому і розсипте її над маленькою дівчинкою, собакою та Левом, — сказав він Лісорубові, — і бджоли не зможуть їх вжалити». Лісоруб так і зробив, і коли Дороті лежала поруч із Левом і тримала Тото на руках, солома вкривала їх повністю.
Бджоли прилетіли й не знайшли, щоб вжалити нікого, крім Лісоруба, тож налетіли на нього й зламали всі свої жала об жерсть, анітрохи не поранивши Лісоруба. І оскільки бджоли не можуть жити, коли їхні жала розбиті, це був кінець чорним бджолам, і вони лежали розкиданими навколо Лісоруба, як маленькі купки дрібного вугілля.
Тоді Дороті та Лев піднялися, і дівчина допомогла Олов’яному Дроворубу знову покласти соломинку в Опудало, доки він не став таким, як завжди. Тож вони знову вирушили в подорож.
Зла відьма так розлютилася, коли побачила своїх чорних бджіл у маленьких купах, схожих на дрібне вугілля, що тупнула ногою, рвала на собі волосся та скреготіла зубами. А потім вона покликала дюжину своїх рабів, які були Вінкі, і дала їм гострі списи, наказавши йти до чужинців і знищити їх.
Вінкі не були хоробрим народом, але вони мусили робити те, що їм казали. Тож вони пішли геть, поки не наблизилися до Дороті. Тоді Лев заревів і кинувся до них, а бідолашні Вінкі були настільки налякані, що відбігли назад, якомога швидше.